Чернівецьке РТЦК та СП: «ГЕРОЇ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО РАЙОНУ»
Напередодні Дня Прапора та Дня Незалежності України започатковуємо постійну рубрику «Герої Чернівецького району».
Президент України Володимир Зеленський нещодавно нагородив орденом "За мужність" ІІІ ступеня Миколу НИЖНИКА, жителя села Лужани Чернівецького району, призваного на військову службу за мобілізацією Чернівецьким районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки.
В офіційному формулюванні, розміщеному на сайті Чернівецької обласної ради, зазначено, що нагородили нашого земляка «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».
Нам вдалося зв’язатися з Миколою Яковичем, хоча зараз він несе службу в одній із найгарячіших місць протистояння з російськими окупантами. Проте наш захисник був не багатослівний та скромний:
- Ця нагорода, скоріш за все, стосується всього підрозділу. Я служу так само, як і мої побратими. За військовою спеціальністю – сапер. Не думаю, що зробив щось надзвичайне, сьогодні кожен повинен самовіддано захищати свою Вітчизну. Служитимемо так само сумлінно аж до нашої безумовної Перемоги!
Розмова з дружиною Миколи Нижника Світланою вийшла більш розгорнутою:
- 24 лютого чоловік нервово палив та ходив подвір’ям. А 25-го вранці, нічого не сказавши мені і дітям, поїхав у Кіцмань. Не чекав дзвінків чи повісток – просто пішов воювати. Передзвонив, вже коли був у автобусі, що мав доправити солдатів на схід, бо коли вдосвіта збирався, то забув кілька важливих для фронту речей. Довелося наздоганяти автобус, щоб передати все необхідне.
- Чому чоловік не повідомив вас про своє рішення?
- Мабуть, боявся, що буду його відмовляти. Але я навіть не сумнівалася, що Микола піде у числі перших, адже воював вже у 2015-16 роках, і коли почали говорити про те, що росія може напасти, одразу хмурнішав та стискав кулаки. Певна, що жодні вмовляння на нього би не подіяли.
- Як ставляться сини до батькового вчинку?
- Хлопці пишаються своїм татом і все розуміють. Вони ще школярі, але змалечку Микола навчив їх, що нічого у житті не дається легко. Обидва займаються карате та частенько привозять призи та нагороди з різноманітних змагань. Це також загартовує характер, а батьківський приклад надихає на нові здобутки.
- Що найважче для Вас, як для дружини воїна?
- Пережити ті дні, коли з Миколою немає зв’язку. Таке буває досить часто… Але коли телефонує, моїй радості немає меж! Та життя не зупинити – ростуть сини, тому весь час присвячую їм. Всією родиною чекаємо на тата з Перемогою! Хоча, навіть коли ми виженемо загарбників з нашої землі, я так чи інакше залишуся дружиною військовослужбовця: чоловік пов’язує своє майбутнє зі службою в українському війську, мріє здобути вищу освіту та стати офіцером.
